Слово святого отця нашого Йоана Золотоустого на Різдво святого Йоана Предтечі

Благочасний день празника і всенародна радість, коли я згадав Гавриїлове служіння і священство Захарії. Почуйте-бо євангелиста Луку (Лк 1), який розповідає, що сталося із Захарією. Увійшов у церкву Божу покадити, і всі люди були зовні, чекаючи в час тиміяму. Явився ж йому ангел Господній, стоячи праворуч від вівтаря кадильного, на місці для такого явлення відповідному й віри достойному, яке стверджувало, що видиме – правда, а не примарна зваба. І збентежився Захарія, бачивши, і страх напав на нього. О страху, передмово невірства, непостійносте розуму, душі легке падіння! Сам ангел це виправив – сказав: «Не бійся, Захаріє, почуто молитву твою». Виганяє страх і приводить бажання: сказав «Не бійся» – не мовчав, але про силу молитви, яка Божий дар здобула, сповістив: «Почута, – казав, – молитва твоя, і жінка твоя Єлисавета народить сина тобі, і назвеш ім’я йому Йоан» (Лк 1,13).

О преславне таїнство і вражаюче чудо! Справді Захарія засумнівався і супроти відповідав ангелові – інше-бо просив, а інше отримав. За людей молився, а назвався батьком дитини. Прощення прогрішень просив, а обітницю розрішення безплідної утроби прийняв. Захарія бажав, аби зцілилися душі грішних, а не щоб утроба Єлисавети втяжіла зачаттям плоду. Справді-бо збентежився чоловік перед змінами, хоч і священиче достоїнство мав. І думав собі, кажучи: «Що то за дивне й чудесне видіння мужа, і дивна слів його обітниця? Хто це, що дерзновенною ногою у святий храм увійшов і праворуч вівтаря кадильного став, наче ні до одного гріха не причетний? Хто цей іншообразний на вигляд, поглядом виблискує і страшить душу мою? Ніколи не бачив нічого настільки вражаючого. Чи це чоловік крилатий? Чи птаха людиноподібна? Що це таке, не можу збагнути, думаю, за моїм кадженням хтось дивиться і перешкоджає службі моїй. Зовні багато людей, молячись, чекають на мене, як на посланця від Небесного Царя, а цей всередині мене тримає. Через мене люди віддають молитви Цареві Небесному, просячи прощення за прогрішення свої, і я не знаю, чи зможу виконати народне бажання й показати діло моєї служби, цей же став переді мною, нову вістку мені приносячи. Іди собі ти, що мене лякаєш. Якби ти був ангелом, від Бога посланим, доклався б до моєї потреби й допоміг би моїй молитві, і змилосердився б над тими, що зовні стоять зі слізними проханнями. Іди звідси й не лякай мене. Жодного слова про дитину, яку обіцяєш: що здобуде народ, якщо я буду мати сина? І яка користь буде людям, якщо Єлисавета вигодує немовля? І який прибуток візьмуть люди, якщо я залишу спадкоємця дому свого? Іди від мене, хто б ти не був. Постаріли ми, минув час шлюбу, старість погасила гаряч тілесну, і плідність відреклася плоду. Померли ми обоє для пристрасті. І чого юність не проростила, як те виростить старість?»

Так говорив собі подумки Захарія. Ангел же мовив до нього: «Не бійся, Захаріє, не бентежся помислами, бо я ангел світла, а не темряви, я – Гавриїл, один із князів Царя Небесного, веління ношу, а не своєю владою наказую. Посланий я благовістити тобі, а не налякати. Щоб не налякати тебе, прикрився цим, яким бачиш, образом, і не явився перед тобою нагою ангельською сутністю: не може тілесний бачити безтілесного. Береже життя твоє Той, Хто послав мене до тебе. Не бійся, Захаріє, я посланий добру вістку принести тобі, а не страх і сумнів вкласти. Старість називаєш, і безплідне ваше співжиття, і зістарену утробу, але хто за своїм бажанням народжує? Дітонародження – Божий дар, а не людський винахід. Чи ти не чув Господа, що каже: «Я той, хто творить людину й утворює дух в людині» (Зах 12,1). Чи не віриш, Захаріє, що створений був Адам? Як створена Єва? Як народився Ісаак? Авраам, чувши, не невірстував і не погрішив супроти надії, а ти священик і не віриш. Хіба не має сили слово від Бога? Через старість противишся, о старче, і тілесне умертвлення сильнішим вважаєш від Бога? Якщо б не знав ти Авраама, міг би сумніватися. Природну неміч називаєш і божественній обітниці не віриш. Мале просиш, велике ж приймаєш і кричиш, наче втрати зазнав. Ти лише за юдейських людей молишся. Я ж благовістую тобі те, що буде на спасення народам». Захарія, це чуючи і трохи лице повернувши, супроти відповів ангелові, кажучи: «Що кажеш, о ангеле? Жінка моя народить? Хіба за це я молився? І хіба за це каджу і тиміям витрачаю? Я виконую службу свою, відпущення гріхів для людей прошу, а не розрішення своєї неплідности. Для свого собору полегшення бажаю, а не Єлисаветі зачаття й вагітности. Зраненим душам зцілення шукаю, а не щоб висохлі Єлисаветині груди давали молоко. Кажеш, о ангеле, що жінка моя народить? Який з цього пожиток тим, що моляться зовні? Хіба, почувши це, не поб’ють мене камінням, кажучи, що не за них молюся, а за себе самого і що не випросив їм милости від Бога, але собі випросив дітородство? Ніякого нема в мене бажання дітородства, не буде того, не хочу. Того, що просив, – не дістав, ти ж мені про інше замість того розповідаєш. Жодного слова про народження дитини. Не можемо ходити без палиці – ти ж про подружнє нам говориш і велиш нам почати дітородство. Як це бути може, коли старість відмовляється від природного з’єднання? Я прошу людям спасення, і роду нашому благоденства, і ворогів полонення, і церкві доброботу, а не крику немовляти, і пелюшок, і пеленання, і того, що до виховання дітей, – не дбаю про це. Як-бо я виявлюся батьком рідному синові? Старість відганяє віру. Знемогла зовсім сила народження, палицю, наче коня, тримаю, ледве ходжу, ти ж мене наставляєш на тілесне єднання. Як це зроблю? Ось бачиш старість обох і до землі згинання, і на інше ніщо не чекаємо, лише на серп смерти, колосся-бо вже дозріло до жнив. Якщо ж правду кажеш, о ангеле, дай мені на запоруку якесь знамення, аби повірив я обіцянці, бо й Аарон не повірив би, якби не зацвіла його палиця (Чис 17,16-28). І Мойсей не мав би за правду сказаного йому, якщо б не побіліла рука його (Вих 4,6). І Гедеон не зрозумів би, якби не була роса лише на руні (Суд 6,34-40). У відчаї був би Єзекія, якби не повернулося назад сонце (2 Цар 20,1-11). Дай-бо і ти якесь знамення, щоб не засміялася Єлисавета, як же і Сара. Якщо ж другим Авраамом буду, то, як Авраам, хай і тобі вчиню: увійди в дім мій, і омию ноги твої, і поставлю перед тобою трапезу, бо даруєш нам плід на старість. Але з чого зрозумію те, що сповіщаєш, о ангеле? Кажеш ім’я ще не народженого немовляти, чесноти його перераховуєш... Покажи мені щось надприродне, щоб я повірив народженню надприродному. Якщо небо повернеться на другий бік, то і я обновлюся, якщо море виміряється, то і Єлисавета народить. Якщо сонце зупиниться, то й сухі груди молоко дадуть. Якщо місяць загородиться, то й затверділа утроба розволожиться до народження. З чого зрозумію це, я бо старий, і жінка моя постаріла у днях своїх?»

Ангел же сказав до Захарії: «Чи не віриш Богові, що все може, і вважаєш Божу обітницю несильною і непостійною? І того, хто приносить тобі добру вість, не соромишся випробовувати? «Із чого зрозумію це?» – говориш, о Захаріє? Хіба до Єгипту Бог посилає тебе, аби настрашити фараона, що ти відмовляєшся? Кажеш собі, що Бог нічого понад природу не робить. Якщо шукаєш природного перебігу, а не віриш божественній силі чудесній, то скажи мені: де стоять стовпи, що тримають вагу землі? На чому тримається небесне коло? Де ложа хмар? Де збираються дощові краплі? І снігові брили де січуться? І який шлях руху сонця? Хто кладе межу між ростом місяця і зменшення його? Хто знає лік зіркам? Збурене море як піску тримається? Пітьма мли як з’являється? Людина в утробі матері як утворюється? І душа, Богом створена, як раптом у зачатому немовляті опиняється? «З чого зрозумію?» – кажеш. Чи не віриш, що кожне єство скоряється своєму Творцеві, і, що Бог хоче, – єство, хоч і понад нього, зразу те робить. Ти ж не віриш, що неплідна народить, то що скажеш, коли почуєш, що нешлюбна діва преславно народжує? І те, у що нелегко повірити, приймуть за тверду віру. Якщо ж знамення просиш, аби повірити в те, що я тобі кажу, – ось тобі нехай буде знамення: будеш мовчати і не зможеш говорити до того дня, о чоловіколюбне покарання, поки не виправишся. Сам-бо голос, що згрішив, покараний від ангела. Сам лише язик скований, що посмів перечити ангелові. Будеш робити знаки людям і перебуватимеш німий». Добре євангелист написав: «Перебуватиме німий» (Лк 1,20). Мовчання те чекатиме голосу, що має народитися.

Чекав Захарія Йоана: старець – дитини, священик – пророка. Чекав мовчки, сказав-бо ангел: «Тому що, не вірячи, просиш знамення, у своєму тілі прийми знамення, що карає тебе, – будеш мовчати». Де ж бо необдумана сміливість, там і вуздечка покарання. Де ж слово спротиву і докору, там і присуд заборони. Хотів Бог, о Захаріє, аби ти був проповідником такого чуда, – ти ж будеш мовчати і не зможеш говорити, тому що неміч тілесну вважав сильнішою від обітниці Божої. До того дня це буде, поки слова мої, в які ти не повірив, не збудуться свого часу. Чи бачиш, що без віри ніщо велике й досконале статися не може.

Захарія ж, коли почув ці слова, зразу вийшов з церкви, кару за невірство несучи – скування язика. О чудо! Увійшов інших звільнити від гріхів і суду – і сам вийшов засуджений, бо згрішив. Люди ж чекали, сподіваючись щось добре почути від нього, він же робив знаки й рухами говорив: «Хай ніхто не зближається до мене, хай ніхто мене не питає, суд гніву Владики ношу». О преславні речі: Захарія мовчить, а Єлизавета веселиться. Зв’язується язик, а утроба вагітніє. Добромовні уста неплідні, а та, що була неплідною, стає матір’ю. Голос батька сковується, материнське лоно сповненням часу до народження зважується. Захарія мовчить, а Йоан у лоні матері грає: лише побачила неплідна Єлисавета Пречисту Діву, що прийшла до неї – зразу зоря ранкова пізнала своє сонце, і затріпотів Йоан у лоні матері. Затримання єства, що не скоро народжується, належне творить, аби не зразу виходити з лона у світ цей. «Предтечею Владики я є, – говорить, – хоч і зв’язаний законами співприродних мені немовлят, які в материнських утробах є. Але не чекаю, поки народжуся, випереджаючи, граю: пізнав Владику, що послав мене наперед іти перед лицем Його, приготувати перед Ним шлях. Зрушу пута природні й поспішу проповідувати Прихід Владики. О преславне чудо! Чого не довідалися ангели на небесах, те довідався Йоан, будучи в лоні. Від престолів і господств утаїлася тайна Божого Воплочення, а Йоанові в утробі матері відкрилася. Прийшов до нас, як же нині чуєте, Відкупитель роду нашого, і зразу, ще в дівочому лоні ношений, пішов до друга свого – Йоана, який був ще в лоні матері. І було видно Творця, що вітає своє творіння. Царя в наметі воїнському, Владику, що в дім раба прийшов. Його ж Йоан з утроби матері своєї бачив – Того, Кого носила дівоча утроба, перед часом намагався перейти устави єства, тріпотінням своїм возвав: «Бачу Того, Хто поклав межі єству, і не чекаю часу народження, дев’ять місяців бути в утробі мені не потрібно, бо Той, хто вічний, прийшов до мене. Вийду з цієї темниці, у яку замкнений, і проповідуватиму швидке пізнання чудесних і преславних речей. Трубою я є, оголошу Божий у тілі прихід і тим голосом язик батьків легко розв’яжу до мовлення». Поглянь на тайну нову й дивну. Ще не родився, а тріпотінням говорить. Не має ще голосу, а ділами чутний. Не навчився жити, а Бога проповідує. Не бачив світла, а показує сонце. Не вийшов з лона, а вперед бігти поспішає. Не терпить всередині перебувати, коли прийшов Владика. Не хоче чекати часу народження свого, але намагається розірвати в’язницю лона і провістити прихід Спаса. «Прийшов, каже, Той, що розбиває пута, то чому я сиджу зв’язаний? Прийшло Слово, то чому я не проголошую голосу Слова, але ще стримуваний перебуваю? Вийду, піду наперед, проповідуватиму всім: «Ось Агнець Божий, що забирає гріхи світу» (Йо 1,29). Таке було тріпотання Йоанове.

Коли прийшов час Єлисаветі народжувати, народила сина. І почули про це родичі її і навколишні, раділи з нею, бо за природою і понад природу зачала й народила (Лк 1,57-58). Як жінка, за природою зачала, понад природу те, що в старості й неплідності народила, благодаттю Святого Духа, а не силою єства. Інше бо діло єства, а інше – благодаті. І чудесне було все, що діялося щодо Йоана, бо народження його було не лише від тілесних батьків, а й від благодаті Духа Святого. Не стільки батькам потрібний був Йоан, скільки Божому Слову. І свідок цьому архангел Гавриїл, що говорить до Захарії: «Ось жінка твоя народить тобі сина, і Духа Святого сповниться ще з лона матері своєї, і багатьох із синів Ізраїлевих наверне до Господа, Бога їхнього». Хіба не чудесним є народження отрока? Сказано, що жінки в печалі родять дітей, але яка печаль може бути Єлисаветі в народженні, коли присутній біля неї був Дух Святий? Не треба було допомоги повитухи там, де благодать Духа, біль пологів відганяючи, сповнює радости породіллю. Коли народилося немовля, прийняло від Бога благодать – не коли виріс і змужнів, а із самої материнської утроби. Одягом святости, наче воїн у броню, одягнений, пішов поперед Господа, за ангельським словом: «Духа Святого з лона матері своєї сповнився». І пішов перед ним духом і силою Іллі (Лк 1,15.17). Перед ким іде? Перед Христом Господом! І через те називається Предтечею, як же й самого Йоана чуємо, що говорить: «Іде за мною Той, Хто сильніший від мене» (Мт 3,11; Мр 1,7). І знову: «За мною іде Той, Хто переді мною був, Хто був раніше від мене. Він після мене є в часі. Переді мною ж божеством предвічним» (Йо 1,27). Чому ж Гавриїл каже, що Йоан наперед іде духом і силою Іллі? Почуй розумно: ім’я Ілля тлумачиться як «Божа сила». А тому що Йоан мав у собі Бога, сповнений Духа Святого з лона матері, Дух же Богом є, тому, як Ілля, сильний у дусі виявився, ідучи перед Господом. Він-бо той, про кого в пророцтві написано: «Ось я посилаю ангела мого перед лицем Твоїм, який влаштує дорогу Твою перед Тобою» (Мал 3,1; Мр 1,2). І багатьох поверне з блуду до істини. І тому сказав ангел про Йоана, що духом і силою Іллі іде перед Господом. І багато можна знайти в Йоані подібного до Іллі. Дивний-бо Йоан, що, немовлям народившись, голос батькові віддає. Спитали-бо Захарію, як би він хотів назвати дитину, попросив той дощечку і написав: «Йоан буде ім’я йому». І той, хто не вірив словам ангельським, нині вимушений був писанням проповідувати видіння, що йому було. Той, хто не прийняв слухом сказаного тоді, нині те своєю власною рукою утвердив. Й, ім’я дитині давши, здобув голос. Тому ж усі дивувалися, бо зразу розкрилися уста його, і розв’язалися пута язика його, і говорив, благословлячи Бога (Лк 1,63-64). О нове й дивне чудо! Ім’я дитині пишеться – й уста батькові, що німували, добромовними стають. Йоаном назвали – і язик того, що називає, виправляється. Саме ім’я праведного розв’язує німоту, і нелегкий у русі язик рухається, щоб благословити Бога. Так виявився голос волаючого в пустелі: «Приготуйте дорогу Господеві, рівняйте стежки Його» (Мт 3,3). О чудо! Слово приходить, голос наперед проповідує. Владика іде, і раба наперед послано. Цар зближається, і воїн наперед готується. Радіймо і веселімося, що Єлисавета народила і Захарія заговорив, що неплідна вигодувала і старець виголосив, що дощечку попросив і язик священичий розв’язався, що Предтеча народився – і світ цілий зрадів. Воскликнім із Захарією: «Благословен Господь, Бог Ізраїлевий, що відвідав і визволив людей своїх, Йому ж належить усіляка слава, честь і держава нині, і повсякчас, і навіки-віків». Амінь.

Джерело: Дмитро Туптало, Житія святих, Том X (червень).